Оліверъ, коли панѣ Мелі вернула. — Хочь и выглядала нинѣ вечеромъ досыть зле, та —
Стара панѣ махнула рукою, щобы мовчавъ, сама сѣла собѣ, по̂дперла мовчки голову, а вко̂нци обо̂звалась дрожачимъ голосомъ:
— И я того сподѣваюсь, Оліверъ. Ко̂лька лѣтъ прожила я зъ нею щасливо, може й надто щасливо, и вже мабуть прийшла пора, що стрѣне мене якесь нещастье, — але чей не се…
— Яке нещастье, панѣ? — спытавъ Оліверъ.
— Тяжкій ударъ, — о̂дповѣла стара панѣ майже безъ житя — єсли бы я втратила дорогу дѣвчину, що вже такъ довго для мене була єдиною потѣхою.
— Боже борони! — сказавъ Оліверъ скоро.
— И я кажу: Боже борони и амѣнь до того, моя дитино! — перервала єго стара панѣ, заломлюючи руки.
— Такого страшного нещастя певно не можете сподѣватись, — говоривъ дальше Оліверъ. — Та жь панѣ Рожа була передъ двома годинами зовсѣмъ здорова!
— А теперь слаба — о̂дповѣла панѣ Мелі — и певно буде ѣй ще го̂рше. О, моя дорога, люба Роже! Що-жь я по̂чну безъ неи?
Єи напавъ такій тяжкій жаль, що Оліверъ мимо власнои обавы о Рожу, старавъ ся єи успокоити и просивъ дуже, щобы вже зъ огляду на дорогу, молоду даму не додавала собѣ и ѣй жалю.
— Подумайте лише, панѣ, — сказавъ о̂нъ, ледви здержуючись о̂дъ слѣзъ, що пхались єму на очи, — яка она молода и добра и якъ она всѣхъ радує. Я знаю цѣлкомъ певно, що она буде зважати и на себе и на васъ и на насъ всѣхъ тай не помре. Нѣ, Богъ не позволить ѣй вже теперь померти!