ночи лежала она въ горячцѣ и мрѣла. Хирурґъ зъ села сказавъ пани Мелі, що слабо̂сть Рожѣ дуже небеспечна и то такъ, що выздоровленье було бы чудомъ.
Якъ часто выскакувавъ Оліверъ зъ ло̂жка сеи страшнои ночи, щобы тихенько выйти по сходахъ и по̂дслухати, що дѣє ся въ комнатѣ хорои! О̂нъ майже дрожавъ на цѣло̂мъ тѣлѣ, а каплѣ зимного поту выступали єму на чоло, коли по яко̂мъ шелестѣ думавъ, що вже найго̂рше лихо наступило. О̂нъ нѣколи такъ щиро не моливъ ся, якъ сеи ночи о задержанье при житю єго дорогои, милои приятельки, що вже однымъ крокомъ була въ гробѣ.
Непевно̂сть, страшна непевно̂сть, коли мы бездѣльно стоимо, а коло насъ важить ся судьба найдорожшихъ осо̂бъ, — тяжки̂ думки, що нападають умъ и стискають серце такъ, що оно скорше и сильнѣйше бьє ся, ажь о̂ддыху не стає, — конечне бажанье, щобъ зъ роспуки щось зробити для усмиреня болю, котрого не можемо усмирити, и сумне роздратованье, коли бачимо, що помогти не можемъ; — зъ чимъ дадуть ся поро̂внати ти̂ муки?! яка розвага и яки̂ заходы зможуть насъ потѣшити въ то̂мъ велико̂мъ зворушеню, въ то̂мъ тяжко̂мъ нещастю?
Надо̂йшло рано, а дома було тихо и сумно. Всѣ лише шептали. О̂дъ часу до часу можна було коло брамы побачити налякани̂ лиця, а жѣнки и дѣти о̂дходили зъ плачемъ. Черезъ цѣлый день и довго ще по заходѣ сонця ходивъ Оліверъ по городѣ сюды и туды, зносивъ все очи въ гору въ сторону, де була комната хорои, и дрожавъ, побачивши тамъ затемнене о̂кно, бо здавалось єму, що тамъ смерть нишкомъ зачаилась. По̂зно вечеромъ приѣхавъ панъ Льосбернъ.
— Прикро, — сказавъ о̂двертаючись докторъ, що