бы о̂нъ мо̂гъ безнастанно доказувати ѣй, якъ вдячный о̂нъ для неи и якъ дуже єя любить. О̂нъ не мавъ собѣ нѣчо закинути, бо радо ѣй услугувавъ, а таки пригадувавъ собѣ десятки случаѣвъ и думавъ, що тогды ще бувъ за мало пильный.
Мы повинни̂ дуже дбати о се, щобы якъ найбо̂льшу любовь оказувати тымъ, зъ котрыми насъ доля злучить, бо при кождо̂мъ случаю смерти находить на насъ ро̂й думокъ, ко̂лько то мы залишили, якъ мало мы зробили, ко̂лько то мы забули, и богато иншихъ случаѣвъ, коли мы могли лѣпше зробити та вже направити не можемъ. Подо̂бни̂ спомины можуть насъ мучити, а они дуже а дуже го̂рки̂. Жаденъ жаль не болить такъ, якъ даремный, а якъ не хочемо зазнати такои муки, то завчасу стараймось сему запобѣгти.
Коли Оліверъ прийшовъ до дому, найшовъ паню Мелі въ мало̂й комнатѣ. Серце єго затремтѣло, коли єи побачивъ, бо она ще анѣ на хвилю не о̂до̂йшла о̂дъ ло̂жка Рожѣ, а теперъ зъ якоись причины о̂до̂йшла. Тому о̂нъ задрожавъ. Довѣдавъ ся, що хора тяжко заснула и збудить ся або до смерти, або до житя, може ще скаже своимъ любымъ въ послѣдне: „будьте здорови̂!“ и простить ся зо̂ свѣтомъ.
Цѣлыми годинами сидѣли они и наслухували. Обѣду нѣхто й не рушивъ, всѣ дивились на чудовый захо̂дъ сонця, але думками були деинде. Почули, якъ хтось ишовъ, и зблизились до дверей, а се Льосбернъ во̂йшовъ въ комнату.
— Що-жь скажете о Рожи? — спытала єго заразъ стара панѣ, — Кажѣть заразъ! Все знесу, лишь непевности нѣ. Бо̂йтесь Бога, кажѣть! Померла померла?
— Нѣ, — о̂дповѣвъ докторъ дуже зворушеный. —