знали нѣякого смутку. Чоловѣки переносили утрату своихъ жѣнокъ зъ лицарскимъ спокоємъ, а жѣнки надягали по своихъ чоловѣкахъ жало̂бни̂ сукнѣ въ такій спосо̂бъ, якъ коли-бъ черезъ те бажали робитись приманливыми, а не заявляти свою печаль. Богато пань п пано̂въ, котри̂ при похоронѣ, здавалось, божеволѣють зъ роспуки, утихомирювались вже по дорозѣ до дому, и то̂лько выпили чай, ставали вже зовсѣмъ споко̂йни̂. Всему тому приглядатись було приємно и поучаючо и Оліверъ глядѣвъ на се зъ великимъ по́дивомъ.
Не можу на певно сказати, чи примѣръ такъ многихъ терплячихъ горе настроивъ Олівера до терпеливости и резиґнаціи, але то скажу, що о̂нъ цѣлыми тыжднями зносивъ поко̂рно наруги и знущаня о̂дъ Ноя, котрый изъ зависти стававъ ся що-разъ бо̂льше завзятымъ супротивъ него. И Чарльота обходила ся зъ Оліверомъ зле, бо такъ робивъ Ной, и панѣ Соерберрі була єго ворожицею, бо єи чоловѣкъ поступавъ зъ нимъ досыть людяно. И такъ при тыхъ ворогованяхъ и при безнастанныхъ трудахъ похоронныхъ Оліверови не було зовсѣмъ такъ выго̂дно, якъ тому поросяти, що за-для недогляду замкнено єго въ коморѣ одного бровару.
Теперь же мусимо розказати о одно̂й пригодѣ, котра, хоть сама собою маловажна, спровадила велику змѣну въ Оліверѣ само̂мъ и въ єго доли.
Разъ въ полуднево̂й порѣ въ кухни мучитель Ной почавъ допѣкати Оліверови ще бо̂льше, якъ звычайно, и очевидно задумавъ роздрочити єго до безпамяти такъ, щобы ажь плакавъ. То̂льки-жь се довго єму не удавалось. Наконець Ной сказавъ жартомъ, що о̂нъ не залишить приглянутись, якъ Олівера будуть вѣшати, а пото̂мъ додавъ: