сномъ назвати можна якійсь незмѣрный тягаръ, якесь обезсиленье волѣ, цѣлковиту немо̂чь, щобъ запанувати надъ гадками и уявою. А мимо того, въ тако̂мъ станѣ мы хочь спимо, а знаємо, що коло насъ дѣє ся, бачимо все, чуємо и бесѣду и всяки̂ инши̂ звуки, яки̂ до̂йдуть до уха. Вко̂нци дѣйстно̂сть зъ уявою такъ дивно помѣшає ся, що пото̂мъ майже годѣ розро̂знити одну о̂дъ другои. Хочь тогды наше чутье и наши̂ очи неначе мертви̂, то таки се фактъ, що гадки по̂дчасъ сну и рѣчи, яки̂ намъ наводить уява, суть лише о̂дбиткомъ нѣмои дѣйсности, якогось дѣйсного предмету, котрый, коли мы очи примкнули, не потребувавъ бути близько, а о єго зближеню або присутности мы властиво нѣчого не знаємо.
Оліверъ знавъ докладно, що находить ся въ своѣй мало̂й комнатцѣ, що єго книжки лежать передъ нимъ на столѣ, а вѣтрець передъ о̂кномъ шелестить листьемъ, — а таки о̂нъ спавъ. Наразъ наступила цѣлковита змѣна въ єго обставинахъ, воздухъ ставъ горячій и парный, а єму зо̂ страхомъ привидѣлось, що о̂нъ знову въ домѣ жида. Страшный старый жидъ сидить въ кутѣ, якъ звычайно, вказує на него пальцемъ и шепче щось до другого чоловѣка, що коло него сидить зъ о̂дверненымъ лицемъ.
— Тихо! мо̂й любый! — нѣбы каже жидъ — то о̂нъ, то о̂нъ певно. Ходѣмъ!
— Думаєте, що я єго не по̂знавъ? — о̂дповѣдає другій. А хочь бы цѣла громада чорто̂въ приняла єго стать, а о̂нъ стоявъ въ то̂й громадѣ, то таки по̂знавъ бы я єго и найшовъ бы. Закопайте єго и на пятьдесятъ сто̂пъ въ землю и заведѣть мене на єго гро̂бъ, то хочь бы тамъ и значка жадного не було, я по̂знаю, що то