о̂нъ тамъ лежить. Хочь бы и зо̂гнивъ и попеломъ ставъ, я по̂знавъ бы!
А слова ти̂ вымавляє той чоловѣкъ зъ такою ненавистію, що Оліверъ дрожить зо̂ страху и — будить ся.
Боже! ажь кровъ застигла єму въ жилахъ, нѣ рушитись, нѣ крикнути не може. Коло о̂кна — два кроки лише о̂дъ него — такъ близько що майже до̂ткнути єго може — стоить, до хаты заглядає та въ очи хлопцеви — жидъ! Оліверъ дивить ся, а коло него стоить той самъ чоловѣкъ, що недавно нагнавъ єму такого страху на подво̂рю гостинницѣ, такій блѣдый зъ лютости, чи зъ огиды, чи зъ якого иншого внутрѣшного чутя, а все лишь гнѣвно кидає очима на Олівера!
Але Оліверъ бачивъ ихъ лише хвилину; пото̂мъ оба щезли. О̂днакожь за той часъ и они єго и о̂нъ ихъ по̂знавъ, а ихъ поглядъ и ихъ рухи лиця вбились єму въ память такъ крѣпко и такъ глубоко, якъ бы они були вырыти̂ на камени и все стояли єму передъ очима. Хвилю стоявъ о̂нъ, якъ бы вросъ въ землю, пото̂мъ скочивъ передъ о̂кно до города и крикнувъ о помо̂чь.
Коли мешканцѣ дому на крикъ Олівера збѣглись до города, побачили, якъ о̂нъ поблѣдъ и дрожавъ на тѣлѣ. О̂нъ вказавъ на луку за городомъ и ледви вымовивъ слова: „Жидъ! жидъ!“
Панъ Джайльсъ зовсѣмъ не знавъ, о що ходить,