Сторінка:Дікенс К. Оліверъ Твістъ (Львів, 1891).pdf/231

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

зовсѣмъ вдоволена и щаслива, але тогды, — признаю ся, Гаррі, — було бы моє щастье ще бо̂льше.

Живи̂ спомины давныхъ солодкихъ надѣй, яки̂ она мала ще розцвитаючою дѣвчиною, прийшли ѣй на память и принесли зъ собою сльозы, якъ се звычайно чинять давни̂ надѣѣ, коли зо̂вяли̂ стануть передъ душею. Але о̂дъ слѣзъ стало дѣвчинѣ лекше.

— Не можу перемогти своєи слабои стороны и се мене ще скрѣпляє въ моѣй постановѣ, — додала она, подаючи милому руку. — Справдѣ, Гаррі, я мушу тебе покинути!

— То прошу хочь о обѣцянку, — благавъ о̂нъ. — Позволь менѣ ще разъ въ то̂мъ роцѣ, може и небавомъ, послѣдный разъ поговорити зъ тобою о то̂мъ.

— Але не на те, щобы мене спонукати, змѣнити добре обдуману постанову, бо се на нѣчо бы не здалось, — о̂дповѣла Рожа зъ тужнымъ усмѣхомъ.

— Нѣ, — сказавъ Гаррі, — я хочу почути, якъ ты повторишь сю постанову, єсли ты єи схочешь повторити. Я хочу тобѣ у но̂гъ зложити се, що своимъ буду мо̂гъ назвати, и зовсѣмъ не противитись твоѣй постановѣ, єсли ты при нѣй останешь.

— Нехай и такъ буде, — сказала Рожа. — Се лишь ще одна неприємно̂сть бо̂льше, а по̂знѣйше може я єи лекше знесу.

Она подала єму ще разъ руку; але о̂нъ притиснувъ єи до грудей, поцѣлувавъ въ гарне чоло и выбѣгъ зъ комнаты.