цѣ и давъ доказъ, якъ неразъ такъ важный человѣкъ, якъ о̂нъ, впадає въ гнѣвъ и забуває на своє личне достоинство.
— Пане Бумбль! пане! — кричавъ Ной, — Оліверъ, пане, Оліверъ Твістъ!..
— Якъ? що? Чи — чи може втѣкъ?
— Нѣ, пане! О̂нъ уже зовсѣмъ безбожникъ, ледачій! О̂нъ хотѣвъ убити мене, Чарльоту и паню Соерберрі. Ой, пане, моя потылиця, моя голова, моє тѣло, моє все тѣло! — стогнавъ Ной, показуючи.
На сей зойкъ надбѣгъ панъ въ бѣло̂й камізоли.
— Пане, — кликнувъ до него Бумбль — отсе хлопець, котрого Оліверъ Твістъ мало-що не вбивъ.
— Тажья заразъ спершу по̂знавъ по то̂мъ чортику, що о̂нъ кандидатъ на шибеницю, — зауваживъ панъ въ бѣло̂й камізоли.
— Хотѣвъ убити и служницю, — сказавъ Бумбль поблѣдши.
— Господиню такожь, — додавъ скоро Ной.
— А правда, Ной, ты казавъ, що и господаря? — говоривъ дальше Бумбль.
— Нѣ, бо господаря не було дома, — о̂дповѣвъ Ной, — а то бувъ-бы и єго вбивъ. Казавъ шибеникъ, що хотѣвъ…
— Казавъ се! що-жь о̂нъ хотѣвъ? — спытавъ панъ въ бѣло̂й камізоли.
— Оттакъ, пане, — о̂дрѣкъ Ной — а панѣ Соерберрі просила, чи вы бы, пане Бумбль, не були ласкави̂ потрудити ся до насъ на часинку, щобы выбити єго добре, бо пана нема дома.
Ноя похвалили, що о̂нъ добрый хлопець, а Бумблеви поручили заразъ удатись до дому пана Соерберрі и тамъ Олівера покарати, и то не жалувати, а панови