— Двацять пять фунто̂въ! — скрикнувъ Монкъ и нагнувъ ся въ задъ.
— Я сказала выразно, — о̂дповѣла панѣ Бумбль — и чей то грошѣ не велики̂.
— Не велики̂ грошѣ, за маленьку тайну, котра може й бесѣды не стоить, коли єи выявите! — сказавъ Монкъ нетерпеливо — за тайну, котру вже всѣ за дванацять лѣтъ, або й бо̂льше забули!
— Такихъ рѣчей не забуває ся. Они зыскують на вартости, чимъ давнѣйши̂, такъ якъ добре вино, — замѣтила панѣ Бумбль все таки холоднокровно и рѣшучо такъ, якъ перше. — А що до того, що єи люде забули, то скажу вамъ, що суть ще таки̂ люде, котри̂ — о ско̂лько знаємо — и по дванацяти тысячахъ або й дванацяти міліонахъ лѣтъ встануть зъ гробу и вко̂нци роскажуть дивни̂ рѣчи.
— Та що-жь, якъ я за нѣчо заплачу? — спытавъ задуманый Монкъ непевно.
— Вы можете менѣ легко грошѣ о̂добрати — о̂дповѣла дама. — Та-жь я лише жѣнка и то сама и безъ опѣки въ вашо̂мъ далеко̂мъ мешканю.
— И не сама, моя мила, и не безъ опѣки, — забравъ голосъ панъ Бумбль, що дрожавъ зо̂ страху, — и я ту, моя мила. А кро̂мъ того, — говоривъ о̂нъ и сѣкъ зубами — а кро̂мъ того и панъ Монкъ занадто великій джентельменъ, щобы мо̂гъ и найменше лихо заподѣяти людямъ зъ прихода. Панъ Монкъ знає, що я вже не въ цвѣтѣ вѣку и силы; але о̂нъ чувъ, певно чувъ, моя дорога, що я дуже рѣшучій урядникъ и незвычайно сильный, єсли менѣ дасть хто причину до борбы. Я лишь потребую зо̂брати свои силы.
При тыхъ словахъ старавъ ся панъ Бумбль рѣшучо и о̂дважно ходити за свою лѣхтарню, але невдалось