— Коли вмирала жѣнка, котру мы звали старою Селі, — зачала панѣ Бумбль шепотомъ — то я була зъ нею сама.
— Не було нѣкого при то̂мъ? — спытавъ Монкъ такимъ самымъ глухимъ шепотомъ — жаднои хорои або божево̂льнои въ иншо̂мъ ло̂жку? — жаднои душѣ, котра бы могла чути, або розумѣти?
— Мы були лише сами̂, — запевняла панѣ Бумбль — лишь я сама стояла коло єи ло̂жка, коли она конала. Говорила она о одно̂й молодо̂й женщинѣ, котра ко̂лька лѣтъ передъ тымъ породила дитину, и то не лише въ то̂й само̂й комнатѣ, але й въ то̂мъ само̂мъ ло̂жку, въ котро̂мъ вмираюча лежала.
— Справдѣ! — сказавъ Монкъ дрожачими устами и глянувъ по-за себе — до чорта, якъ то неразъ може лучитись!
— Дитина була та сама, о котро̂й вы вчера вечеромъ єму казали, — говорила панѣ Бумбль, вказуючи недбало на свого чоловѣка, — а стара Селі обо̂крала єи матѣрь.
— За житя? — спытавъ Монкъ.
— Нѣ, ажь померла, — о̂дповѣла панѣ Бумбль зъ якимсь страхомъ. — Она обо̂крала небо̂шку, коли тая померла; вкрала она якъ разъ се, що вмираюча мати просила заховати для дитины.
— Продала се? — обо̂звавъ ся Монкъ дуже нетерпеливо — продала се? Де — коли — кому — якъ давно тому?
— Якъ лишь она менѣ сказала, що зробила, впала на подушку и померла.
— И не сказала нѣчого бо̂льше? — крикнувъ Монкъ голосомъ, котрый тымъ бо̂льше бувъ лютый, чимъ бо̂льше старавъ ся о̂нъ єго придусити. — То брех-