— Ну, такъ, не гнѣвавъ бы ся, — сказавъ Сайксъ. — Але єй Богу, дѣвка скавулить знову.
— То нѣчо, — зо̂тхнула Нансі и сѣла на крѣсло. — Не журѣть ся лишь о мене, а се скоро мине.
— Що мине? — спытавъ Сайксъ гнѣвно. — Яка тобѣ дурниця стрѣлила знову въ голову? Стань, бери ся до роботы и зо̂ своими бабскими примхами не выѣзди!
Въ иншу пору була бы Нансі послухала єго приказу; але теперь була она справдѣ безсильна и втомлена, голова ѣй опала на поручьє крѣсла и она зо̂млѣла, закимъ ще Сайксъ вспѣвъ выговорити о̂дповѣдни̂ проклоны, яки̂ звычайно въ подо̂бныхъ обставинахъ додававъ до своихъ грозьбъ. О̂нъ не знавъ добре, що має почати, бо Нансі, якъ коли зо̂млѣла, то трудно було єи до памяти привести. Тому зачавъ передовсѣмъ хулити Богу, а пото̂мъ крикнувъ о помо̂чь, коли хуленье на нѣчо не здалось.
— Що такого, мо̂й любый? — спытавъ жидъ заглядаючи до комнаты.
— Не можешь дѣвцѣ помогти? — крикнувъ на него Сайксъ нетерпеливо. — Не сто̂й та не балакай, — чого выбалушивъ очи?
Фажинъ зъ окликомъ задиву прибѣгъ дѣвчинѣ на помо̂чь, а тымчасомъ панъ Джонъ Докінсъ (звычайно званый майстромъ), котрый за своимъ чеснымъ приятелемъ во̂йшовъ до комнаты, поклавъ скоро якійсь клунокъ на землю, вырвавъ зъ рукъ пана Чарля Бетса, що заразъ за нимъ стоявъ, якусь фляшку, въ одно̂й хвили о̂дкоркувавъ єи зубами, покоштувавъ впередъ самъ, щобы часомъ не помилитись, и влявъ ко̂лька капель хоро̂й въ уста.
— Надуй ѣй, Чарль, трохи свѣжого воздуха мѣш-