— Чуєте, дѣти, що о̂нъ каже? — сказавъ жидъ, здвигнувши раменами, — и то тогды, коли мы єму принесли то̂лько гарныхъ рѣчей.
— Незле те все, то правда, — замѣтивъ Сайксъ, глянувши окомъ на добре заставленый сто̂лъ и трохи успокоивъ ся; — але чимъ можешь ты оправдати ся, що ты мене хорого лишивъ ту безъ гроша, безъ нѣчого и цѣлый часъ не журивсь про мене такъ, мовь бы я не бувъ бо̂льше варта, якъ песъ якій.
— Мене въ Лондонѣ не було, мо̂й любый, довше, якъ тыждень, — о̂дповѣвъ жидъ.
— А де ты бувъ черезъ другихъ два тыжднѣ, — спытавъ Сайксъ — коли я ту лежавъ, якъ щуръ въ норѣ.
— Годѣ було прийти, Біль, — о̂дповѣвъ Фажинъ — а причины не можу тобѣ сказати, коли сто̂лько ихъ слухає; але слово чести даю, що я не мо̂гъ прийти.
— Слово чести! — заворкотѣвъ Сайксъ зъ найбо̂льшою погордою. — Хлопцѣ, врѣжте менѣ кусень паштета, най я закушу та не чую смаку о̂дъ єго чести, бо можу згинути о̂дъ того.
— Лишь не будьте такъ нечемни̂, мо̂й любый, — сказавъ жидъ дуже поко̂рно. — Я не забувавъ на васъ нѣколи, Біль, — нѣколи.
— А вже-жь, и я бы на те присягъ, — перебивъ єго Сайксъ зъ дуже го̂ркимъ усмѣхомъ. — Ты идешь за своєю роботою, а я лежу ту въ пропасници. За здоровля то робивъ я для тебе и се и те — все, не пытаючись о заплату, а пото̂мъ впавъ въ нужду и бувъ бы померъ та зо̂гнивъ, якъ бы не дѣвка.
— То правда Біль, — сказавъ жидъ, по̂дхоплюючи радо послѣдни̂ слова Сайкса, — якъ бы не дѣвка! Але