ерберрі — котрый мѣжь тымъ вернувъ до дому — не було вже выбору. Коли-бъ о̂нъ заразъ таки не бувъ выпаривъ Олівера, то бувъ бы, по̂сля всѣхъ правилъ супружои сварнѣ, ставъ помеломъ, нелюблячимъ мужемъ, чудовищемъ. Отже-жь хочь и якъ нерадо, а все таки побивъ Олівера такъ, що панъ Бумбль уже зовсѣмъ не потребувавъ уживати въ додатокъ своєи тростины. Пото̂мъ зновъ замкнули Олівера о хлѣбѣ и водѣ, ажь вечеромъ при немилосердныхъ кпинахъ Ноя казали єму лягати спати.
И ажь тутъ давъ Оліверъ волю своимъ чувствамъ. Зъ завзятою погордою знѣсъ о̂нъ всѣ насмѣшки й наруги, безъ скрику вытерпѣвъ болючи̂ побоѣ, и не бувъ бы заплакавъ, хочь бы єго навѣть живцемъ смажили, — така гордо̂сть збудилась въ єго груди. Але теперь, коли о̂нъ лишивъ ся самъ одинъ, упавъ на колѣна, закрывъ очи руками и заплакавъ такими сльозами, яки̂ Богъ посылає опечаленымъ и заляканымъ для полекшѣ ихъ серцю, якими рѣдко хто має причину плакати въ такихъ молодыхъ лѣтахъ, якъ Оліверъ.
Минуло досыть часу, закимъ Оліверъ по̂днявъ ся. Свѣчка вже догоряла. О̂нъ осторожно наслухувавъ, розглянувъ ся довкола, о̂дчинивъ по-тихоньки дверѣ и вызирнувъ на дво̂ръ. Но̂чь була темна и холодна. Звѣзды, бачилось єму, висѣли дальше о̂дъ землѣ, нѣжь звычайно, дерева, не рухани̂ вѣтромъ, бовванѣли, мовь духи. О̂нъ зновъ заперъ дверѣ, завязавъ усе своє невеличке добро въ хустину и сѣвъ на лавку, дожидаючи свѣта.
Якъ то̂лько першій промѣнь свѣтла проникъ черезъ скалубину о̂конницѣ, о̂нъ вставъ, зновъ о̂дчинивъ дверѣ, оглянувъ ся боязко кругомъ, завагавъ ся ко̂лька хвилинъ, выйшовъ и скоренько пустивъ ся йти, не знаючи,