жала на розмову служниць и зъ трепетомъ во̂йшла зо̂ слугою до малого передпокою, освѣченого лямпою, що звисала зо̂ стелѣ. Ту лишивъ єи прово̂дникъ саму.
Цѣле своє житье провела она на улицяхъ столицѣ и въ нехлюйныхъ норахъ проступку, а таки лишилась ще въ нѣй частина вдачѣ жѣночои. А коли почула за дверми легкій хо̂дъ и нагадала собѣ тыхъ людей, зъ котрыми доля єи звела, то чула ся такъ роздратованою, засоромленою и такъ налякалась, якъ бы не могла знести притомности дамы, до котрои єи допущено.
Але противъ сего лѣпшого чутя повстала въ нѣй гордо̂сть, — сей грѣхъ не лише найнизшихъ верствъ и найго̂ршихъ проступнико̂въ, але й высокопоставленыхъ та тыхъ, що о собѣ добре думають. Нещасна товаришка злодѣѣвъ и проступнико̂въ ро̂зного рода, низько впавша жителька нужденнои норы, товаришка проступнико̂въ зъ вязниць и ґалєръ, котро̂й такожь шибениця грозила,— и та особа, такимъ соромомъ вкрыта, була надто горда, щобы зрадити хочь крихту жѣночого чутя, котре здавалось ѣй слабою стороною єи вдачѣ, а дѣйстно було, ще одинокою ниткою, що вязала єи зъ лѣпшими людьми. Дике житье знищило у неи всѣ признаки и слѣды лѣпшого товариства.
Она по̂днесла очи на сто̂лько, що замѣтила нѣжну стать гарнои дѣвчины, котра теперь во̂йшла; о̂дтакъ спустила очи и по̂днимаючи голову зъ уданою ро̂внодушностію, сказала:
— Ледви мене допустили до васъ, лєді. Єсли бы я була зважала на ихъ слова и по̂йшла собѣ, якъ бы то кождый иншій зробивъ, то вы були бы колись жалували и то певно.
— Менѣ прикро, що зъ вами зле обо̂йшли ся, —