— Страшно! — сказала Рожа, о̂ддаляючись мимомоволѣ ще дальше одъ дѣвчины.
— На колѣнахъ дякуйте Богу, поважана лєді, — скрикнула нещаслива — що мали родину, котра васъ въ молодости стерегла и вела, и що вы нѣколи такъ, якъ я о̂дъ самой дитины, не зазнали холоду и голоду, не волочились и не піячили и — не робили ще чогось го̂ршого, якъ те все. Я можу се сказати, бо нужденни̂ улицѣ и дики̂ норы — се моє мешканье; въ нихъ я жила и въ нихъ я помру.
— Жаль менѣ васъ! — сказала Рожа дрожачимъ голосомъ. — Мало серце не пукне, васъ слухаючи.
— Богъ васъ нагородить за вашу доброту! — о̂дповѣла дѣвчина. — Якъ бы вы знали, що неразъ зо̂ мною дѣє ся, вы бы мене дуже жалували, вѣрте менѣ. Але я нишкомъ утекла о̂дъ людей, котри̂ мене певно убили-бъ, якъ бы знали, що я тутъ, и хочу вамъ сказати се, що я о̂дъ нихъ чула. Чи вы знаєте Монка?
— Нѣ, — о̂дповѣла Рожа.
— О̂нъ васъ знає, — говорила дѣвчина дальше — и знає такожь, що вы тутъ мешкаєте, бо лишь черезъ те, що о̂нъ сказавъ другому, могла я васъ о̂днайти.
— Такого про̂звища я не чула нѣколи, — сказала Рожа.
— То мабуть о̂нъ межи нами инакше зве ся, якъ я вже зъ давна догадувалась. Не довго по то̂й ночи, коли то и Олівера завели до вашого дому на розбо̂й, по̂дслухала я розмову того чоловѣка зъ Фажиномъ, бо я єго по̂дозрѣвала. И довѣдалась я, що Монкъ, — той чоловѣкъ о котро̂мъ я вамъ казала.
— Розумѣю; говорѣть дальше, — сказала Рожа.
— Що Монкъ разомъ зъ двома нашими хлопцями бачивъ Олівера того самого дня, коли о̂нъ пропавъ, и