до товаришѣвъ, котрыхъ вы въ такихъ страшныхъ краскахъ змалювали? Єсли повторите свои слова передъ однымъ паномъ, котрого я м жу въ то̂й хвили закликати, то за по̂въ годины будете въ беспечно̂мъ мѣсци.
— Але я хочу вернути, — о̂дповѣла дѣвчина. — Я мушу вернути, бо — охъ, якъ же я можу говорити о такихъ рѣчахъ передъ невинною дамою такою, якъ вы? — бо межи мужчинами, о котрыхъ я вамъ сказала, єсть оденъ, найстрашнѣйшій зо̂ всѣхъ, котрого я покинути не можу; нѣ — хочь бы мала спасти ся о̂дъ такого безбожного, страшного житя, яке теперь веду.
— Вы вже разъ для дорогого хлопця потрудились, а теперь зновъ мимо великои небезпечности прийшли сюды, щобы сказати се, що почули. По васъ виджу, що правду кажете, що жалуєте и соромитесь свого житя. Те все оправдує мою думку, що вы ще на добру дорогу можете вернути. — По тыхъ словахъ глубоко зворушена Рожа Мелі заломила руки, а слезы покотились ѣй по лици. — Выслухайте — говорила она дальше — просьбы чоловѣка, що такожь належить до вашого роду, першого — певно першого, що милосерднымъ голосомъ и зъ трепетомъ промавляє до васъ, щобы спасти васъ о̂дъ погубы душѣ. Выслухайте моихъ сло̂въ и зачнѣть лѣпше жити; я васъ схочу выратувати.
— Лєді, — о̂дповѣла дѣвчина, падаючи на колѣна, — дорога, ангельска лєді, вы справдѣ перши̂, що одушевили мене словами такими, и якъ бы я ихъ була почула передъ лѣтами, то могла бы була вырватись зъ такого грѣшного и тяжкого житя. Але теперь вже запо̂зно — запо̂зно.
— На покуту и жаль нѣколи не по̂зно — о̂дповѣла Рожа.
— А таки за по̂зно! — скрикнула Нансі такимъ