голосомъ, що зраджавъ цѣлу єи муку душѣ. — Я не можу вже теперь єго покинути, не можу смерти на него наводити.
— Якъ же бы вы навели смерть на него? — спытала Рожа.
— Згинувъ бы певно, — нарѣкала дѣвчина. — Єсли-бъ я другимъ розповѣла се, що вамъ сказала и дала причину до єго увязненя, то згинувъ бы безъ пощады. О̂нъ найбо̂льшій проступникъ зо̂ всѣхъ; чого о̂нъ вже не заподѣявъ!
— Чи то можливо, — сказала живо Рожа, — щобы вы за-для такого чоловѣка о̂дмавляли собѣ всякой надѣѣ на будуче, на спасенье? Се божево̂льно̂сть.
— Не знаю, що се; — о̂дповѣла дѣвчина — знаю лише, що такъ єсть, и то не лише у мене однои, але у сотки иншихъ, такихъ злыхъ и нужденныхъ, якъ я. Мушу йти. Чи се Богъ гнѣває ся за богато моихъ злыхъ учинко̂въ, не знаю, але я мимо ро̂зныхъ терпѣнь, мимо нелюдского обходженя незвычайно до него прихильна; и хочь бы черезъ нього й згинути мала, то мабуть була бы до него такъ само прихильна.
— Що-жь я маю чинити? — спытала Рожа. — Властиво не повинна я васъ пустити.
— Нѣ, нѣ, лєді, вы мене пустите, — о̂дповѣла дѣвчина. — Вы мене не станете здержувати, бо я повѣрила вашо̂й добротѣ и хочь могла, то таки не вымогла на васъ жаднои обѣцянки.
— До чого-жь менѣ здались ваши̂ звѣстки? — обставала при своѣмъ Рожа. — Сю тайну треба выслѣдити; якій хосенъ може выйти зъ того, що вы менѣ о̂дкрыли, для Олівера, котрого судьба вамъ такъ дуже лежить на серци.