щину, родину, приятелѣвъ, численныхъ знакомыхъ. А єсли женщина така, якъ я, що не має даху, хиба вѣко о̂дъ домовины, въ недузѣ и при смерти не має помочи, хиба надзорницю шпитальну, о̂ддасть мужчинѣ своє надо̂псуте серце и той выповнить въ нѣмъ всѣ мѣсця, яки колись занимали родичѣ, батько̂вщина и приятелѣ, або й мѣсця черезъ цѣле нужденне житье пусти̂, — то хто-жь може єи спасти? Жалуйте насъ лєді, жалуйте насъ тому, що намъ остало лише одно жѣноче чутье и що се чутье, якъ тяжка кара зъ неба, замѣсть бути для насъ потѣхою и гордостію єсть для насъ проклятьемъ, жереломъ новыхъ терпѣнь и злого обходженя.
— То чей приймете о̂дъ мене малый дарунокъ, — сказала Рожа по хвили — котрый вамъ поможе жити безъ сорому — бодай до часу, якъ зновъ побачимось.
— Анѣ шелюга не прийму, — о̂дповѣла дѣвчина, боронячись рукою.
— Не о̂дпихайте жь моєи руки, коли я вамъ помогти хочу, — сказала Рожа, приступивши до неи. — Вѣрте менѣ, я хочу вамъ зробити прислугу.
— Вы бы найлѣпшу прислугу зробили, єсли бы менѣ за однымъ замахомъ житье о̂добрали, — о̂дповѣла Нансі, заломавши руки, — бо думка о то̂мъ, чимъ я є, збудила за сю коротку годинку такій тяжкій бо̂ль у моѣмъ серци, якого я ще нѣколи не чула и я бы рада не померти въ то̂мъ пеклѣ, въ котро̂мъ жила. Богъ заплатить вамъ, добра лєді, за ваше щире серце и зо̂шле то̂лько щастя на васъ, ко̂лько сорому я на себе взяла.
По тыхъ словахъ нещасна голосно захлипала и выйшла зъ комнаты, а Рожа по то̂й розмовѣ, що радше здавалась ѣй сномъ, якъ правдою, майже безсильна впала на крѣсло и старалась зо̂брати свои розсѣяни̂ думки.