куды. По яко̂мсь часѣ спостерѣгъ, що опинивъ ся близько того дому, де проживъ перши̂ дитячи̂ лѣта.
Було тихо и не видно нѣкого. О̂нъ заглянувъ до огорода. Тамъ одинъ єго малый, значно молодшій товаришь половъ хопту на грядцѣ. Они не разъ у-купѣ терпѣли голодъ, побоѣ и вязницю.
— Пстъ! Дікъ! — закликавъ Оліверъ.
Хлопець по̂дбѣгъ и простягъ до него кро̂зь краты худеньки̂ руки.
— Чи вже вставъ хто?
— Лишь я, бо̂льше нѣхто.
— Не кажи нѣкому, що ты мене бачивъ, — сказавъ Оліверъ. — Я утѣкъ, не мо̂гъ довше выдержати и йду въ свѣтъ шукати щастя. Иду далеко зъ-во̂дси, хочь не знаю куды… Якій же ты блѣдый!
— Я чувъ, якъ лѣкарь говоривъ, що я мушу вмерти. Якъ же я радъ, що ты тутъ! Але не задержуй ся, утѣкай!
— Треба втѣкати! Бувай здоровъ! Я знаю певно, що мы ще побачимось. Ты будешь ще дуже щасливый.
— Сподѣваю ся — якъ умру, скорше нѣ. Я знаю, Олівере, що лѣкарь сказавъ правду, бо менѣ дуже часто снить ся небо, ангелы та приязни̂ лиця, а коли пробуджусь, не виджу ихъ нѣколи. Бувай здоровъ, Олівере! йди зъ Богомъ!
Оліверъ ще нѣколи не чувъ, щобы хто просивъ для него благословеня зъ неба и нѣколи не забувъ єго зъ устъ дитины середъ всѣхъ терпѣнь, турботъ, мукъ, борбъ та змѣнности долѣ.
