о раду и помо̂чь; але о̂нъ будивъ въ нѣй згадку о послѣдно̂мъ прощаню и черезъ те здавалось ѣй него̂днымъ, притягати єго зновъ до себе, бо може теперь єму удалось вже єи забути и о̂нъ вже щасливый… При то̂й думцѣ выступили ѣй слези на очи.
Думка за думкою у неи змѣнялась и она рѣшалась то на оденъ спосо̂бъ, то на другій, то зновъ всѣ способы о̂дкидала. Черезъ те зворушена не спала она цѣлу но̂чь, а коли на другій день справу ще разъ добре розважила, рѣшилась она мимо обавы порадитись Гаррі Мелі.
Хочь се може буде мукою и для него, назадъ тутъ вертати, але яка мука буде то для мене! — думала она. — А може о̂нъ и не приѣде; може напише письмо, а може й приѣде та буде мене оминати — якъ тогды, коли о̂дъѣзджавъ. Я того не сподѣвалась; але се для насъ обоихъ було лѣпше — богато лѣпше… Рожа поклала перо и о̂двернула ся такъ, якъ бы не бажала собѣ, щобы и папѣръ, на котро̂мъ писала, бувъ свѣдкомъ єи слѣзъ.
Зъ двацять разо̂въ вже брала за перо и о̂дкладала єго, та роздумувала, якъ зачати першу стрѣчку. Але й буквы ще не написала, коли Оліверъ, котрый зъ Джайльсомъ вернувъ зъ проходу по мѣстѣ, во̂йшовъ до комнаты дуже задыханый и не споко̂йный такъ, якъ бы єму нещастье лучилось.
— Оліверъ, чого ты такій наляканый? — спытала Рожа, выйшовши супротивъ него. — Скажи моя дитинко.
— Не можу; я ледви дышу, — о̂дповѣвъ хлопець. — Ахъ! и я єго ще разъ побачивъ и можу васъ переконати, що я правду оповѣдавъ.
— Я нѣколи й не сумнѣвалась мо̂й любый, що ты правду кажешь, — о̂дповѣла Рожа лаго̂дно. — Але о ко̂мъ ты говоришь?