панъ радо̂стно и слова бо̂льше не сказавши выбѣгъ за дверѣ, збѣгъ по сходахъ на долъ и прискочивъ до воза.
Коли о̂нъ о̂до̂йшовъ, по̂днѣсъ Ґрімвіґъ голову въ гору, зачавъ хитатись на своѣмъ крѣслѣ и не встаючи зъ него, при помочи своєи палички и стола, обкрутивъ ся три разы довкола себе. Коли єму си̂ еволюціи щасливо вдались, по̂дскочивъ въ гору, перештильгукавъ зъ дванацять разо̂въ геть и назадъ по комнатѣ, наразъ станувъ передъ Рожею и безъ довгихъ заходо̂въ поцѣлувавъ єи.
— Пстъ! — сказавъ о̂нъ, коли Рожа встала, налякана трохи симъ незвычайнымъ поступкомъ, — Не бо̂йтесь, я бы мо̂гъ бути вашимь дѣдомъ. Вы моторна и дуже добра дѣвчина — я васъ люблю. Ось идуть вже.
При тыхъ словахъ усѣвъ о̂нъ дуже складно на своє давне мѣсце, а въ то̂й хвили во̂йшовъ Бравнльовъ зъ Оліверомъ, и єго Ґрімвіґь повитавъ дуже ласкаво. Ахъ, єсли бы ся одна радо̂стна хвиля мала бути для Рожи нагородою за всю єи журбу и обаву про Олівера, то она чула бы ся достаточно нагородженою.
— Але мы ще про когось забули, — сказавъ Бравнльовъ и потягнувъ за шнуръ о̂дъ дзво̂нка.
— Скажи пани Бедвінъ, щобы прийшла на гору, — розказавъ Бравнльовъ слузѣ, що вступивъ въ дверѣ.
Старенька господиня явилась сейчасъ, вклонилась и коло дверей ждала на приказъ пана.
— Мо̂й Боже, та-жь вы щодня бо̂льше не видите, — сказавъ Бравнльовъ, троха маркотный.
— Може бути, пане, — о̂дповѣла добра старушка. — Въ моѣмъ вѣку очи не поправляють ся.
— Се и я бы мо̂гъ вамъ сказати, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ. — Але насадѣть окуляры и подивѣть ся добре, чи не побачите сами̂, чого я васъ прикликавъ.