Сторінка:Дікенс К. Оліверъ Твістъ (Львів, 1891).pdf/287

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Старушка почала сейчасъ шукати по своихъ кишеняхъ; але Оліверови вже не стало терпеливости и въ поривѣ чутя кинувъ ся ѣй въ рамена.

— Боже милосердный! — то мо̂й невинный хлопець! — скрикнула она и обняла єго нѣжно.

— Моя дорога, старенька нянька! — крикнувъ Оліверъ.

— Боже, я була певна, що о̂нъ верне! Якій здоровый, румяный, а убраный, якъ шляхоцкій сынъ! Де ты пробувавъ такъ довго, такъ довго? Ахъ! се-жь те саме любе личко, лишь не таке блѣде; те саме нѣжне око, лишь не таке сумне. Тямлю я ихъ дуже добре — и єго тихій усмѣхъ такожь; я єго день въ день видѣла по-при тыхъ своихъ любыхъ дѣтяхъ, що померли ще, якъ я була молодою, веселою жѣнкою.

Въ своѣй щирости то о̂дступала она о̂дъ Олівера, щобы єму лѣпше приглянути ся, то зновъ нѣжно притискала єго до грудей, о̂дгортала єму кучерѣ зъ надъ очей, плакала и смѣяла ся въ одно̂й и то̂й само̂й хвили.

Бравнльовъ лишивъ ихъ обоє, щобы натѣшились собою, и запровадивъ Рожу до иншои комнаты. Тамъ она докладно розповѣла єму розмову зъ Нансі, о̂дъ чого о̂нъ немало налякавъ ся, замѣшавъ ся и занепокоивъ ся. Рожа розказала єму такожь причину, чому не хотѣла зъ тымъ звѣритись приятелеви Льосбернови. Старый панъ признавъ ѣй, що дуже мудро вчинила и сказавъ, що готовъ самъ нарадитись зъ поважанымъ докторомъ. А щобы єму до того дати якъ найскорше нагоду, то умовили ся такъ, що Бравнльовъ ще того самого вечера має поговорити зъ докторомъ въ готели, а пото̂мъ осторожно повѣдомить ся о всѣмъ паню Мелі. По тыхъ