— То ще що найменше двѣ добри̂ милѣ, — о̂дповѣла Шарльота въ розпуцѣ.
— Двѣ милѣ чи двацять миль, то все одно; вставай и ходи, бо якъ тебе копну… — остерѣгавъ єи Ной зъ носомъ, о̂дъ гнѣву ще бо̂льше червонымъ, якъ звычайно. Шарльота встала и зновъ по̂шла поручь него.
— Ной, де ты думаєшь нинѣ заночувати? — спытала она єго по яко̂мсь часѣ.
— Чи я знаю, — о̂дповѣвъ панъ Кляйполь, котрому вже того ходу було такожь за богато.
— Але чей десь недалеко?
— Нѣ, не далеко.
— Чому нѣ?
— Єсли я тобѣ кажу, що я такъ хочу або не хочу, то вже досыть; а ты й не пытай ся, чому й якъ? — о̂дповѣвъ поважно.
— Я лишь пытаю ся — не потребуєшь такъ гнѣвати ся.
— Отсе бы було гарно, якъ бы мы зайшли до першои лѣпшои гостинницѣ передъ мѣстомъ, а Соерберрі, вели за нами гонить, встромивъ сво̂й старый но̂съ, зловивъ бы насъ, казавъ закути и гайда назадъ! Нѣ, я по̂ду въ найвузшу улицю, яку лишь зможу найти, и скорше не стану, поки не найдемо якои найдальшои гостинницѣ. Дякуй Богу, що я розуму маю и за тебе и за себе. Бо якъ бы мы були не по̂шли впередъ противною дорогою, то тебе бы ще передъ осьми днями були замкнули и шию скрутили, якъ дурно̂й гусцѣ.
— Я знаю, що я не така мудра, якъ ты, але не скидай всеи вины на мене. Якъ бы мене замкнули, то бы й тебе замкнули.
— А хто взявъ грошѣ зо̂ столика, якъ не ты?
— Я, любый Ноє; але я взяла для тебе.