Пхнувъ поломани̂ дверѣ плечима и обоє во̂йшли. Въ шинку сидѣвъ лише молодый чоловѣкъ, жидъ, що зачитавъ ся въ яко̂йсь брудно̂й часописи.
— Чи тутъ „калѣка“? — спытавъ Ной.
— Тутъ.
— Мы стрѣтили одного джентельмена и той намъ васъ зарекомандувавъ, — говоривъ Ной дальше, тручаючи ло̂ктемъ Шарльоту може тому, щобы звернула увагу на єго хитро̂сть и знала єго вагу, або може, щобы пригадати ѣй мовчанье. — Мы бы хотѣли тутъ заночувати.
— Не знаю, чи буде можна, — о̂дповѣвъ Барней, бо то о̂нъ бувъ послугуючимъ духомъ въ то̂й гостинници — але звѣдаюсь.
— Заведѣть насъ тымчасомъ до гостиннои комнаты та дайте намъ кусень мяса та пива трохи, — сказавъ Ной.
Барней завѣвъ втомленыхъ подорожныхъ до заднои комнаты, принѣсъ, чого жадали, заразомъ звѣстивъ имъ, що можуть заночувати и лишивъ любу пару саму.
Комната, до котрои ихъ завѣвъ, находилась заразъ за шинкомъ и лежала ко̂лька стопъ низше такъ, що коли було о̂дсунути занавѣску зъ маленького о̂кна въ стѣнѣ зъ шинку, то можна було безпечно видѣти и чути все, що тамъ гостѣ робили або говорили.
Ледви Ной и Шарльота взялись до ѣды, коли Фажинъ явивъ ся въ шинку и спытавъ, чи нема одного єго молодого выхованця.
— Пстъ! — сказавъ Барней — тамъ чужинцѣ.
— Чужинцѣ? — повторивъ Фажинъ шептомъ.
— Ага — не зъ мѣста, смѣшный наро̂дъ; и я такъ мѣркую, що вамъ бы они придались.
Фажинъ вылѣзъ сейчасъ на столець и побачивъ