черезъ мале о̂конце, якъ Ной ласо заѣдавъ, а Шарльотѣ дававъ лише одъ часу до часу гомеопатични̂ дозы.
— Ага! — шепнувъ Фажинъ, звертаючись до Барнея — хлопець зъ лиця менѣ подобаєсь. Мо̂гъ бы намъ придати ся, бо вже вмѣє обдурювати дѣвку. Сиди тихо, якъ мышь въ норѣ, мо̂й любый; послухаю, що говорять.
Глянувъ зновъ черезъ мале о̂конце зъ такимъ видомъ лиця, що подабавъ радше на старого опира.
— Отже я о̂дъ теперь хочу бути джентельменомъ, — сказавъ Ной, вытягнувши ноги и продовжаючи розмову, котрои початку Фажинъ не чувъ. — Теперь вже, Шарльото, не буду пильнувати домовинъ та слухати паньства, але буду жити, якъ джентельменъ; а ты, єсли хочешь, то будешь панею.
— Ай, чи я-жь бы не хотѣла мо̂й любый, — о̂дповѣла Шарльота — але то що дня не вдасть ся выпорожнити касу та ще й утечи.
— Чортъ побери всѣ касы! — скрикнувъ Ной — выпорожняти можна и що инше.
— Що-жь? — спытала Шарльота.
— Кишенѣ, мошонки, домы, почтови̂ возы, банки, — о̂дповѣвъ панъ Кляйполь, котрого о̂двага зросла тымъ бо̂льше, що портеръ ударивъ єму въ голову.
— Але ты того всего не потрафишь, любый Ноє, — сказала Шарльота.
— То я оглянусь за товаришами, котри̂ те потрафлять, — о̂дповѣвъ Ной. — Они насъ потрафлять вже до чогось ужити. Ты сама варта бо̂льше, якъ пятьдесять бабъ; бо я ще въ житю такои не видѣвъ, що бы була така хитра и непевна, якъ ты, коли тобѣ полишити бо̂льшу руку.
— Якъ ты вмѣєшь схлѣбляти! — сказала Шарльота и поцѣлувала єго въ погани̂ уста.