йде, — о̂дповѣвъ Ной, хитро споглядаючи однымъ своимъ малымъ окомъ на жида.
— О̂нъ має у себе богато людей, а має найлѣпше товариство такихъ, що тымъ ремесломъ занимають ся.
— Правдивыхъ мѣскихъ хлопцѣвъ?
— Нема мѣжь ними анѣ одного не-Лондонця, и о̂нъ бы васъ певно не принявъ, хочь бы и я васъ поручивъ, але єму теперь хибує помо̂чнико̂въ.
— Чи я буду выходити на роботу? — спытавъ Ной, ударившись по кишеняхъ штано̂въ.
— Не давши двацять фунто̂въ, не будете могли выходити, — о̂дповѣвъ жидъ рѣшучо.
— Але-жь двацять фунто̂въ — то купа грошей!
— Дро̂бничка, єсли вы не можете єи позбутись.
— Коли я можу бачитись зъ вашимъ приятелемъ?
— Завтра рано.
— Де?
— Тутъ.
— Гмъ! — И що о̂нъ платить?
— Жиєте собѣ якъ джентельменъ — маєте харчь, мешканье, тютюнъ, горѣвку дармо, половину зъ всего, що заробите сами̂ и що заробить молода дѣвчина.
Се дуже непевне, чи Ной Кляйполь, хочь и якъ лакомый, бувъ бы приставъ на си̂ блыскучи̂ усло̂вья, єсли бы мавъ зовсѣмъ свобо̂дни̂ руки; але о̂нъ роздумавъ, що якъ бы не приставъ, то незнакомый мо̂гъ єго сейчасъ о̂ддати въ руки справедливости. Тому заявивъ, що єму проєктъ Фажина зовсѣмъ выдає ся незлымъ.
— Але видите, — додавъ о̂нъ — тому, що она може добре занятись роботою, то я радъ бы до̂стати щось лекше въ руки. Що бы було теперь найво̂дповѣднѣйше для мене? То бы щось мусѣло бути таке, при чо̂мъ бы я и не дуже мучивъ ся и бувъ безпечный.