єму деяки̂ свои прехитри̂ операціи, причо̂мъ, о̂дповѣдно до цѣли, помѣшавъ правду зъ неправдою такъ вправно, що поважанье пана Больтера до него очевидно зросло, а заразомъ повставъ въ нѣмъ спасенный страхъ, чого собѣ жидъ найбо̂льше бажавъ.
— Лише взаимне довѣрье — сказавъ жидъ — потѣшає мене въ тяжкихъ стратахъ. Що йно вчера стративъ я свого найлѣпшого помо̂чника.
— Пропавъ? — спытавъ Больтеръ.
— Пропавъ проти своєи волѣ, — о̂дповѣвъ Фажинъ. — Єго обвинили о кишеневу крадѣжь и найшли при нѣмъ срѣбну табакирку. То була єго власна, мо̂й любый, єго власна, бо о̂нъ самъ нюхавъ табаку, а табакирка була дорога. Переслухъ о̂дложили на нинѣ, бо думали, що о̂днайдуть властителя. О, о̂нъ варта бо̂льше, якъ пятьдесять срѣбныхъ табакирокъ, и я бы ихъ давъ, якъ бы лишь зновъ мавъ єго у себе. Кобы вы були знали майстра, мо̂й любый, кобы вы були знали!
— Сподѣваюсь, що я єго ще по̂знаю, — думаєте, що нѣ, Фажинъ?
— Мабуть нѣ вже, — о̂дповѣвъ жидъ зо̂тхнувши. — Єсли не будуть мати жадного иншого доказу противъ него, то за шѣсть або во̂сѣмь недѣль будемо єго зновъ мати межи собою; инакше засиплятъ єго на цѣле житье, певно на цѣле житье; бо они вже знають, що то за зѣленько той майстеръ.
— Що вы хочете сказати, що єго засиплятъ? — спытавъ Больтеръ. — Чого вы менѣ говорите таки̂ слова, коли знаєте, що я ихъ не розумѣю?
Фажинъ хотѣвъ вже пояснити єму, що засипати значить вывезти зъ краю, але въ то̂й хвили во̂йшовъ панъ Бетсъ зъ руками въ кишеняхъ о̂дъ штано̂въ и зъ лицемъ смѣшно сумнымъ.