— Пропавъ, Фажинъ, — сказавъ о̂нъ, коли представлено єго новому товаришеви такъ, якъ треба.
— Що кажешь? — спытавъ жидъ дрожачиши устами.
— О̂днайшли пана, до котрого табакирка належала и ще о яки̂сь инши̂ проступки єго обвинили, — повезесь майстеръ за дармо, — о̂дповѣвъ панъ Бетсъ. — Фажинъ, дайте менѣ цѣлу жалобну одѣжь и крепу на капелюхъ, най я єго о̂двѣдаю, закимъ о̂дъѣде. Ото склалось! Джекъ Докінсъ, — славный Джекъ Докінсъ — майстеръ — великій майстеръ — и єго мають засипати за дурну тубакирку! за незначне липкарство![1] Менѣ здавалось, що хочь за золотый годинникъ и ланцушокъ зъ печаткою, а то… Кобы хочь бувъ закнаявъ ся[2] до якого богатого пана та свиснувъ єму всѣ грошѣ, все до чиста, — тогды бодай о̂дъѣхавъ бы собѣ, якъ джентельменъ! — а то якъ простый липкарь, безъ славы, безъ чести!
Высказавши такъ сво̂й жаль за нещасливымъ приятелемъ, невдоволеный и маркотный сѣвъ собѣ панъ Бетсъ на першо̂мъ лѣпшо̂мъ крѣслѣ, яке побачивъ.
— Що ты плетешь: о̂нъ безъ славы, безъ чести! — кликнувъ Фажинъ, гнѣвно глянувши на свого выхованця. — Чи о̂нъ васъ всѣхъ не перевысшавъ — чи мо̂гъ котрый зъ васъ зъ нимъ змѣритись — хочь въ дечо̂мъ єму доро̂внати, га?
— Правда, правда! Але чи не жалко чоловѣкови, — о̂дповѣвъ Чарль — чи серце не може пукнути зъ жалю, що сего въ судѣ знати не будуть, що нѣхто и половины зъ сего не до̂знаєсь, хто и що о̂нъ бувъ? Якій нужденный титулъ до̂стане о̂нъ въ нюґетско̂мъ кален-