дари, а може єго тамъ и не впишуть! Охъ-охъ, якъ жалко!
— А! Єсли ты такъ думаєшь, — сказавъ жидъ, вдоволено усмѣхаючись и подаючи єму руку, — єсли ты такъ думаєшь, то що инше. Дивѣть ся, мо̂й любый, — звернувъ ся о̂нъ до Больтера — яки̂ они горди̂ на сво̂й станъ и своє званье! Ажь радость бере чоловѣка!
Панъ Больтеръ бувъ тои самои думки, а жидъ приступивъ зъ радо̂стною гордостію до Чарля, поклепавъ єго по плечехъ и сказавъ потѣшаючо: — Не жури ся, Чарль; чей колись выявить ся и о̂нъ самъ покаже, чимъ бувъ; не нанесе о̂нъ сорому на своихъ давныхъ товаришѣвъ и свого учителя. Подумайте лише: якій о̂нъ ще молодый! Чи се жь не велика о̂дзнака, що въ тако̂мъ вѣцѣ засиплять єго на цѣле житье?
— Певно — я о то̂мъ и не думавъ — то справдѣ велика честь для него! — о̂дповѣвъ Чарль трохи потѣшеный.
— Буде мати все, чого потребує; — говоривъ жидъ дальше — будуть єго въ квачи[1] держати, якъ джентельмена, буде мати що дня пиво и грошѣ въ кишени, и буде грати въ карты, єсли не буде мо̂гъ на що инше ихъ выдати.
— Справдѣ? — скликнувъ Чарль.
— ЦѢлкомъ певно, цѣлкомъ певно! — сказавъ Фажинъ. — А мы єму найдемо адвоката — якого лишь найхитрѣйшого зможемо найти — и той буде єго боронити, а єсли хоче, то и самъ може боронитись, а мы то все перечитаємо въ часописяхъ. Що ты на се Чарль?
— Знаменито! знаменито! — кликнувъ Чарль Бетсъ. — Я такъ виджу єго передъ собою, якъ о̂нъ ста-- ↑ У вязници.
