поводивъ ся зовсѣмъ, якъ дорослый человѣкъ. Якъ мало мавъ лѣтъ, такъ малый бувъ на зро̂стъ, ноги якъ у борсука, и мали̂, быстри̂ та гидки̂ очи. Капелюхъ сидѣвъ єму на головѣ такъ легко, що кождои хвилѣ здавало ся отъ-отъ упаде на землю, и бувъ бы справдѣ впавъ, якъ бы властитель не придержувавъ и не насувавъ на своє мѣсце частыми и скорыми поворотами головы. Одягненый бувъ зовсѣмъ по хлопячому, однымъ словомъ цѣла єго стать подобала зовсѣмъ на образъ чванливого та гордого малого лицаря, высокого на чотири стопы.
— Що тобѣ хибує, хлопче? що стало ся? — запытавъ о̂нъ Олівера.
— Я дуже голодный и змученый, — о̂дповѣвъ Оліверъ зъ сльозами въ очехъ. — Иду зъ далека, сѣмь днѣвъ уже въ дорозѣ.
— Зъ далека, гмъ… сѣмь днѣвъ въ дорозѣ… Ага, знаю вже, передъ „когутомъ“ утѣкаєшь, га? Але — додавъ о̂нъ, побачивши зачудованье Олівера, — ты, мо̂й добрый кумпане, мабуть и не знаешь, що́ то „когутъ“?
Оліверъ о̂дповѣвъ боязко, що вже-жь о̂нъ знає се добре… когутъ — то птиця.
— Ха, ха, ха! — засмѣявъ ся паничь. — Та „когутъ“ то — поліціянъ! А бувъ ты вже въ „млынѣ“?
— Въ яко̂мъ „млынѣ?“ — запытавъ Оліверъ.
— Овъ, ты нѣчого не знаешь! То такій млынъ, що єго криміналомъ зовуть… Але мы ту говоримо, а ты мабуть голоденъ. Не маю и я богато побренькачѣвъ, але де що знайде ся та заплачу́ за тебе. Вставай, ходи!
Паничь помо̂гъ Оліверови встати и повѣвъ єго до гостинницѣ. Ту казавъ подати хлѣба й шинки — и коли Оліверъ ѣвъ, товаришь приглядавъ ся єму зъ найбо̂льшою увагою.