— Чи вже той хлопець бувъ тутъ коли?
— О̂нъ вже неразъ повиненъ тутъ бути, ваше благородіє, а впрочо̂мъ всюды инде о̂нъ вже бувъ. Я знаю єго дуже добре, ваше благородіє.
— Такъ! Отже вы мене знаєте? — кликнувъ майстеръ и поважно додавъ: Дуже добре. Я обвиняю сего чоловѣка о зневагу мого доброго имени.
Єго зновь высмѣяли и зновь крикнувъ ключникъ: споко̂й.
— Де свѣдки? — зачавъ писарь.
— А, правда, отсе добре! — впавъ єму въ бесѣду Джекъ Докінсъ. — Де свѣдки? Я бы радъ ихъ видѣти?
Єго бажанье заразъ сповнилось, бо выступивъ поліцай, котрый видѣвъ, якъ обжалованый вытягнувъ одному панови зъ кишенѣ хустинку, а що хустина вже була стара, то лишь уживъ єи до носа и зновъ запхавъ панови въ кишеню. Тому о̂нъ єго увязнивъ и при нѣмъ найдено срѣбну табакирку зъ именемъ властителя, вырытымъ на вѣку. Властитель табакирки такожь бувъ въ комнатѣ и присягъ що табакирка єго и що о̂нъ єи стративъ тогды, коли протиснувъ ся черезъ натовпъ, въ котро̂мъ — якъ видко — обжалованый и хустину вытягъ та назадъ запхавъ. Такожь замѣтивъ о̂нъ, що якійсь молодый джентельменъ скоро о̂дъ него о̂ддаливъ ся, а тымъ джентельменомъ бувъ якъ разъ майстеръ.
— Ча ты, хлопче, маєшь о що свѣдка спытати? — звернувъ ся судья до майстра.
— Я не хочу такъ понизитись и зъ нимъ говорити, — о̂дповѣвъ Джекъ Докінсъ.
— Чи взагалѣ маєшь що сказати?
— Чи ты не чуєшь пытаня єго благородія: чи маєшь що сказати? — обо̂звавсь живо ключникъ, торкнувши ло̂ктемъ мовчазного майстра.