бѣ ласку старого пана, а якъ бы видѣвъ, що „майстеръ“ не поправить ся, зречи ся чести знакомости зъ нимъ.
А що Джекъ не мавъ охоты передъ змеркомъ уво̂йти до Лондона, то они прийшли на рогачку Ислінґтона ажь коло оденацятои годины въ ночи. Майданы, улицѣ и улички, якими оба йшли, були погани̂, а чимъ дальше, то що-разъ мерзенѣйши̂. Деяки̂ склепы та гостинницѣ були о̂дчинени̂. Крики, що́ зъ нихъ добували ся, и слова прохожихъ наводили на Олівера лякъ и дрожь. О̂нъ стававъ що-разъ неспоко̂йнѣйшимъ и вже думавъ, чи не лѣпше було бы утечи, — ажь варазъ прово̂дникъ неждано хопивъ єго за руку, отворивъ дверѣ дому недалеко Фільдлєйнъ, втягнувъ Олівера до середины и зачинивъ зновъ дверѣ. „Майстеръ“ свиснувъ.
— Хто тамъ? — запытавъ глухій голосъ.
Джекъ вымовивъ незрозумѣли̂ для Олівера слова, котри̂ значили: „добре и безпечно“. И ось заразъ блыснуло въ довгихъ сѣнехъ свѣтло и освѣтило голову чоловѣка, що́ стоявъ на сходахъ ведучихъ до кухнѣ.
— Васъ двохъ? Хто жь то другій?
— Новачокъ, — крикнувъ Докінсъ, потручуючи Олівера на передъ.
— А зъ-во̂дки?
— Изъ зеленои пашѣ Фажинъ на горѣ?
— На горѣ. Сортує шовкови̂ хустинки. Ходѣмъ на гору!
Свѣтло и голова щезли.
На-потемки повѣвъ Джекъ Олівера по дуже ушкодженыхъ сходахъ въ гору, але здавало ся, що о̂нъ знає ихъ дуже добре. Выйшли на гору. Джекъ о̂дчинивъ дверѣ алькиря и втягнувъ за собою Олівера.
Стѣны комнаты були чорни̂ о̂дъ бруду и дыму. На просто̂мъ столѣ стояла фляшка, а въ шийцѣ єи застро-