— Фажина! — крикнула дѣвчина, цофаючись въ задъ.
— Єго — такъ єсть, єго мусите вы намъ дати въ руки.
— Нѣколи, я того нѣколи не зроблю, — о̂дповѣла Нансі — не зроблю, хочь и якій о̂нъ чортъ и хочь о̂нъ зо̂ мною го̂рше якъ чортъ обходивъ ся.
— Отже не хочете? спытавъ панъ, котрый мабуть и не сподѣвавъ ся жаднои иншои о̂дповѣди.
— Нѣ.
— То скажѣть менѣ, чому вы не хочете?
— Зъ однои причины, — о̂дповѣла Нансі твердо — зъ однои причины, котру дама знає и я певна, що она стане по моѣй сторонѣ, бо менѣ прирекла; а ще й зъ другои причины, бо хочь и якъ безбожне житье о̂нъ провадить, але й я зо̂йшла на сю злу дорогу. Богато зъ нашихъ жило зле, а я не хочу ихъ зрадити, бо й они мене не зрадили, хочь яки̂ безбожни̂: а могли неразъ…
— То дайте менѣ Монка въ руки, — обо̂звавсь панъ такъ живо, якъ бы осягнувъ се, чого хотѣвъ, — и вже намъ се лишѣть, що маємо зъ нимъ почати.
— А якъ о̂нъ зрадить иншихъ?
— Прирѣкаю вамъ, що справы рушати не будемо, якъ лишь будемо мати єго тайну. Въ мало̂й исторіи житя Олівера суть справдѣ таки̂ обставины, о котрыхъ бы й я дуже радо замовчавъ, и якъ лишь правды до̂знаємось, то нѣкому й волосъ зъ головы не спаде.
— А якъ не до̂знаєтесь правды?
— Тогды за вашимъ дозволомъ жида потягнемо передъ судъ, а чей я васъ переконаю и вы на се згодитесь.
— А панѣ менѣ се прирече? — спытала Нансі зъ натискомъ.