крыли, бо се було бы для неи дуже небеспечно, спонукали пана о̂ддалитись зъ Рожею, бо Нансі сего бажала. Выйшовши на найвысшій ступень пристанули они.
— Слухайте! — шепнула Рожа. — Чи не кличе она? Менѣ здаєсь, що я чула єи голосъ.
— Нѣ, моя дорога, — о̂дповѣвъ Бравнльовъ, сумно глянувши поза себе. — Она анѣ не рушилась, а о̂до̂йде, ажь насъ не буде видко.
Рожа все ще сумнѣвала ся, але старый панъ взявъ єи по̂дъ руку и трохи силою потягнувъ за собою. Скоро они щезли, кинула ся Нансі на сходы и зъ муки великои го̂рко заплакала. По яко̂мсь часѣ встала и непевнымъ крокомъ зачала ити домо̂вь. Здивованый Больтеръ постоявъ ще ко̂лька хвиль за стовпомъ, выйшовъ пото̂мъ нишкомъ на сходы, оглянувъ ся быстро довкола и побѣгъ такъ скоро, якъ лишь мо̂гъ, до дому жида.
Було ще майже двѣ годины до дня — сама пора въ осѣнно̂й ночи, коли здаєсь, що навѣть всякій голосъ завмеръ-спить, улицѣ тихи̂ и пусти̂, хиба ще деяки̂ по̂зни̂ гуляки и крикуны вертають домо̂въ спати. Тогды въ своѣй давно̂й норѣ сидѣвъ жидъ зъ такимъ блѣдымъ и запалымъ лицемъ и такъ червоными та кровію набѣглыми очима, що бо̂льше подабавъ на страшну мару, котра по̂днялась зъ вогкои могилы й котру томить злый духъ, якъ на чоловѣка.
Загорненый въ подерту ковдру прикучнувъ о̂нъ