несчисленыхъ людей мо̂гъ бы бувъ и найво̂дважнѣйшого наполохати.
— Ратуйте, ратуйте! — кричавъ хлопець проймаючимъ голосомъ. — О̂нъ тутъ, о̂нъ тутъ. Выломѣть дверѣ!
— Въ имени короля! — кричали на дворѣ и зновъ роздавъ ся гнѣвный гамо̂ръ, але вже голоснѣйшій.
— Выломѣть дверѣ! кричавъ Чарль. — Вы ихъ не отворите. Выломѣть дверѣ, а пото̂мъ нагору, де свѣтло!
Загремѣло голосне „гурра“ и здавалось, що сотки палиць та жердокъ ударили въ о̂ковницѣ.
— Отворѣть менѣ сю нору, най замкну сего проклятого малого шибеника, що кричить, сказавъ Сайксъ люто, кинувъ хлопця въ якусь комнату, котру Тобі отворивъ, и замкнувъ єи. — Чи брама добре замкнена?
— Замкнена на ключь и подво̂йными та потро̂йными засувами, — о̂дповѣвъ Крекітъ, котрый подо̂бно, якъ и инши̂, не знавъ добре, що почати.
— А якъ стѣны и о̂кна? — спытавъ Сайксъ зновъ.
— Сильни̂, якъ у вязници.
Теперь отворивъ Сайксъ о̂кно и крикнувъ на переко̂ръ:
— Прокляти̂! Робѣть, що хочете, а таки мене въ руки не до̂станете.
Потрясаючій крикъ лютои товпы наповнивъ воздухъ. Одни̂ кричали, щобы поліцаѣ застрѣлили убійника, але нѣхто не бувъ такъ гнѣвнымъ и лютымъ, якъ той ѣздець. О̂нъ зо̂скочивъ зъ сѣдла, перепхавъ ся черезъ товпу, такъ якъ бы лише воду поровъ собою, и передъ самымъ домомъ голосомъ, котрый було чути мимо страшного галасу, крикнувъ: — Двацять ґвіней тому, хто принесе драбину.
Теперь сотки людей зачали кричати: „драбины!