Переодѣли ся, зо̂йшли ся зновъ, и та сама тишина и повздержно̂сть зачала зновъ панувати. Бравнльовъ не явивъ ся при обѣдѣ; оба инши̂ панове бѣгали зъ поважными лицями геть и назадъ и шептали щось мѣжь собою, коли въ комнатѣ зо̂йшли ся. Вко̂нци выкликали и паню Мелі; она вернула ажь за годину зъ червоными о̂дъ плачу очима. Те все выкликало у Рожѣ и Олівера, котри̂ не знали найновѣйшихъ тайнъ, велике невдоволенье и неспоко̂й. Они сидѣли мовчки и єсли часомъ промовили ко̂лька сло̂въ до себе, то шепотомъ, такъ якъ бы боялись власного голосу.
Вже выбила девята година, а они зачали думати, що вже о всѣмъ довѣдають ся ажь завтра, коли панъ Льосбернъ, Ґрімвіґь и Бравнльовъ во̂йшли въ комнату зъ однымъ чоловѣкомъ. На видъ єго Оліверъ хотѣвъ уже голосно скрикнути. Они сказали єму, що то єго братъ, а то бувъ той самъ, котрого о̂нъ въ мѣсточку бачивъ зъ Фажиномъ зъ о̂кна своєи малои комнатки. Монкъ або Чарль Ліфордъ усѣвъ недалеко о̂дъ дверей и ще теперь не мо̂гъ повздержатись, щобы на здивованого хлопця не кинути гнѣвный поглядъ. Бравнльовъ приступивъ зъ паперами въ руцѣ до стола, коло котрого сидѣла Рожа и Оліверъ.
— Ти̂ заявы, по̂дписани̂ въ Лондонѣ ко̂лькома панами, — зачавъ о̂нъ — треба тутъ повторити, хочь бы й якъ се було прикро. Я бы радъ недопустити до упокореня васъ, але конче треба, щобы мы ваши высказы почули зъ вашихъ устъ, вы знаєте, чому.
— Говорѣть дальше, — сказавъ Монкъ о̂двертаючись. — Скоро. Я досыть зробивъ. Не задержуйте мене.
— Сей хлопець — говоривъ Бравнльовъ дальше, кладучи руку на голову Олівера, — єсть вашимъ дво-