Саля судова була такъ повна людей, що можна було удуситись; не було чоловѣка, щобы не дививъ ся на жида. Судья у своѣй промовѣ збиравъ разомъ докази вины обжалованого. Зъ найбо̂льшимъ напруженьемъ стоявъ жидъ и слухавъ зъ рукою коло уха, щобы не стратити жадного слова. Часомъ остро дививъ ся на присяглыхъ, щобы бачити на нихъ вплывъ и найменшого слова, ласкавого для него, — часомъ зо̂ страхомъ споглядавъ на судью; коли въ бесѣдѣ своѣй потрясаючо и страшно ясно выказувавъ єго проступки. Впрочѣмъ не рушивъ о̂нъ нѣ рукою, нѣ ногою, а все лишь боязко прислухувавъ ся, ажь въ ко̂нци судья зако̂нчивъ свои доказы.
Тихій шепо̂тъ опамятавъ єго зновъ. О̂нъ по̂днѣсъ очи въ гору и побачивъ, якъ присягли нараджувались мѣжь собою. Очи всѣхъ були на него звернени̂ и всѣ боязко мѣжь собою шептали. Лише ко̂лькохъ не зважало на него. Зъ ихъ лиця можна було по̂знати неспоко̂йный задивъ, якъ ще трибуналъ може вагати ся, сказати „виненъ“; але зъ жадного лиця — навѣть зъ лиць тутъ численно зо̂браныхъ дамъ — не мо̂гъ о̂нъ вичитати найменшои признаки милосердя. Всѣ жадно ждали и бажали єго засуду.
Наступила зновъ мертва тишина — присягли̂ звернулись до судьѣ. Слухайте!
Они просили лишь о дозво̂лъ, выйти до другои комнаты.
Коли оденъ за другимъ выходивъ, жидъ хотѣвъ вычитати зъ ихъ лиця, якъ они до него настроєни̂; але даремно. Сторожь вязницѣ взявъ єго зя рамя. О̂нъ по̂-