зелѣзни̂ дверѣ, явились два мужчины; зъ нихъ оденъ нѣсъ свѣтло и поставивъ єго въ зелѣзну вмуровану лѣхтарню, а другій тягнувъ за собою матерацъ, щобы мати на чо̂мъ переспати, бо о̂дъ теперь не смѣвъ вязень вже самъ бути.
Надо̂йшла но̂чь — темна, страшна, тиха. Инши̂ люде, що не сплять, радують ся, коли чують дзвоны зъ вежь церковныхъ, котри̂ свѣдчать о житю и звѣщають надходячій день. Жида довело се до розпуки. Кождый ударъ зелѣзного серця о дзво̂нъ приводивъ єму на думку — смерть. Єго не обходивъ гамо̂ръ робучого веселого ранку, що ажь до вязницѣ доходивъ. Було то иншого рода подзво̂нне, то насмѣхъ у такъ страшно-поважну хвилю.
Минувъ день — оденъ день! То не бувъ день; о̂нъ що лишь наставъ, а вже й минувъ и зновъ настала но̂чь — одна но̂чь! Такъ довга а мимо того такъ коротка; довга своєю страшною тишиною, а коротка минаючими годинами. Жидъ то плѣвъ слова безъ змыслу, то проклинавъ, пото̂мъ вывъ и рвавъ на собѣ волосье. Правовѣрни̂ жиды прийшли разомъ зъ нимъ помолити ся, але о̂нъ выгнавъ ихъ проклонами зъ келіи. Они ще разъ спробували, але мусѣли передъ єго гро̂зьбою уступити.
Субота — ще лишь одна но̂чь! И коли о̂нъ такъ думавъ и думавъ: ще лишь одна но̂чь! — зачало днѣти — недѣля!
Ажь по̂дъ вечѣрь того страшно-тужного дня напала єго заражену душу тяжка розпука въ то̂мъ безвыхо̂дно̂мъ положеню. Не тому, щобы о̂нъ мавъ хочь трохи надѣѣ на помилуванье; але о̂нъ ще не освоивъ ся зъ думкою, що мусить померти. О̂нъ говоривъ мало що зъ обома сторожами, котри̂ на перемѣну пильнували єго, а они зо̂ своєи стороны не журились нимъ. О̂нъ сидѣвъ,