Сторінка:Дікенс К. Оліверъ Твістъ (Львів, 1891).pdf/390

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

довѣдавшись, прилучались до громадки иншихъ людей, котри̂ показували дверѣ, зво̂дки засудженый має выйти, мѣсце, де має станути шафотъ, пото̂мъ зъ о̂дразою о̂дходили и въ уявѣ зъображали собѣ страшну картину вѣшаня. Вко̂нци всѣ вернули домо̂вь, а улицѣ на годину середъ опо̂вночи стали пусти̂ и темни̂.

Мѣсце передъ вязницею вычищено и поставлено сильне, на чорно помальоване поручьє, щобы не допустити до сподѣваного натовпу. Тогды явивъ ся панъ Бравнльовъ зъ Оліверомъ коло брамы и показавъ дверникови дозво̂лъ шерифа, що може бачитись зъ засудженымъ. Ихъ сейчасъ впустили.

— Чи й паничь иде зъ вами, пане? — спытавъ ключникъ, що бувъ ихъ прово̂дникомъ. — Се картина не для дѣтей.

— Розуміє ся, що нѣ, мо̂й приятелю; — о̂дповѣвъ Бравнльовъ — але я маю бачитись зъ засудженымъ якъ разъ у справѣ сего хлопця, а що о̂нъ єго знавъ за лѣпшихъ часо̂въ, то чей єму не пошкодить, побачити єго теперъ, хочь и прикре вражѣнье на нѣмъ зробить.

Слова ти̂ вымовивъ о̂нъ тихо. Ключникъ порушивъ сво̂й капелюхъ, глянувъ цѣкаво на Олівера и по̂шовъ попередъ нихъ; показавъ имъ браму, котрою засуджений мавъ выйти, звернувъ ихъ увагу на теслѣвъ, що ставили шафотъ, и вко̂нци отворивъ дверѣ келіи жида.

О̂нъ сидѣвъ на своѣмъ ло̂жку, колисавъ ся въ оба боки, а єго лице було бо̂льше подо̂бне до лоба зловленого дикого звѣря, якъ до людского лиця. О̂нъ очевидно пригадувавъ собѣ давне житье, бо воркотѣвъ самъ до себе; прито̂мъ дививъ ся на Бравнльова и Олівера, та не видѣвъ ихъ.

— Добрый хлопець, Чарль — славно списавъ ся — и Оліверъ, ха-ха-ха, Оліверъ — а виглядає якъ паничь