сели̂, сваво̂льни̂ дѣти, якъ довкола неи бѣгаютъ та бавлять ся, нагадавъ бы-мь собѣ єи веселый смѣхъ, єи слезы радости въ голубыхъ очахъ, єи чаро̂вный усмѣхъ, єи розумну бесѣду — кождый поглядъ, кожде слово!
Якъ панъ Бравнльовъ дбавъ про поступъ свого принятого сына въ ро̂зныхъ наукахъ и якъ о̂нъ єго любивъ, чимъ бо̂льше той розвивавъ ся, — якъ о̂нъ въ єго лици шукавъ чертъ своєи милои зъ молодого вѣку и чимъ разъ бо̂льше находивъ ихъ, — якъ ти̂ оба сироты, навчени̂ долею, були милосердными, добрыми супротивъ другихъ та дякували щиро Богу — за охорону и спасенье, — того всего не потребую розповѣдати. Бо я сказавъ, що они були дѣйстно щасливыми, а безъ правдивои, сердечнои любови ближнього, безъ вдяки Тому, котрого закономъ єсть милосердье и ласка и котрый все любить, що живе, правдивого щастя на свѣтѣ нема.
Коло престола въ старо̂й сельско̂й церквѣ видко бѣлу марморову таблицю, а на нѣй лишь одно вырыте слово: Аґнесъ. По̂дъ нею въ гробѣ нема жаднои домовины и нехай ще много, много лѣтъ мине, закимъ друге имя появить ся на таблици. Однакожь єсли душѣ помершихъ вертають на землю, щобы о̂двидѣти мѣсця, освячени̂ любовью, — любовью, сягаючою и по за могилу, — мешканя тыхъ, що знали ихъ за житя, то здаєсь менѣ, що тѣнь бѣднои дѣвчины часто-часто лѣтає наоколо сего пустого мѣсця, хочь оно находить ся въ церквѣ и хочь она слаба була та зо̂йшла зъ правои дороги.
