зи зъ злодѣями, бодай засудѣть єго якъ найлаго̂днѣйше. О̂нъ вже богато вытерпѣвъ, — ко̂нчивъ старый — и я бачу, що о̂нъ дуже слабый.
— О, безъ сумнѣву! — сказавъ насмѣшливо Фанґъ. — Ты, малый волоцюго, не грай ту менѣ комедіи, кажу тобѣ, бо тымъ не выкрутишь ся! Якъ зовешь ся?
Оліверъ хотѣвъ сказати, але языкъ о̂дмовивъ послуху. О̂нъ бувъ смертельно блѣдый и здавало ся єму, що все разомъ зъ нимъ крутить ся.
— Якъ зовешь ся, непоправный го̂льтяю? — крикнувъ Фанґъ у-друге. — Возьный, якъ зове ся той хлопчиско?
Возьный нахиливъ ся надъ Оліверомъ и повторивъ пытанье, але побачивъ, що той справдѣ не годенъ бувъ о̂дповѣсти. Знаючи, що мовчанье ще бо̂льше розлютить судью и побо̂льшить кару, сказавъ:
— О̂нъ каже, що зове ся Томъ Вайтъ, благородный пане!
— Де живе? — пытавъ дальше Фанґъ.
— Де може, — о̂дповѣвъ зновъ за Олівера милосердный возьный.
— Має родичѣвъ?
— Каже, що померли, якъ ще бувъ малый, — о̂дповѣвъ возьный.
То була звычайна о̂дповѣдь въ такихъ случаяхъ.
При остатныхъ словахъ Оліверъ по̂днѣсъ голову, поглянувъ довкола молячо очима и попросивъ слабымъ голосомъ о склянку воды.
— Дурень ты! — крикнувъ Фанґъ, — думаєшь, що мы не розумѣємось на такихъ штучкахъ?
— Я думаю, що о̂нъ справдѣ не здоровъ, благородный пане, — вмѣшавъ ся возьный.
— Я вже се знаю лѣпше — сказавъ Фанґъ.