— Тихо, мо̂й сынку. Тобѣ не можна говорити, а то знову захоруєшь. Бо ты вже одною ногою бувъ на тамто̂мъ свѣтѣ. Будь-же споко̂йный и не рушай ся!
При то̂мъ дивила ся она на него такъ приязно та ласкаво и о̂дгорнула єму такъ нѣжно волосье зъ чола, що Оліверъ не мо̂гъ вздержатись, щобы не покласти своєи змарнѣлои руки на єи руку та не прошептати, хочь и незрозумѣло, зо̂ зворушеня ко̂лька сло̂въ подяки.
— Люба дитина! — сказала она зо̂ сльозами въ очахъ. Якъ-бы то тѣшала ся єго мати, если-бы такъ якъ я при нѣмъ сидѣла та дивила ся на него.
— Може она й дивить ся на мене — прошептавъ Оліверъ и заломавъ руки. — Може она сидѣла коло мене. Менѣ такъ здає ся, що она ту була.
— То горячка, моя дитино — завважала панѣ Бедвінъ.
— Може бути, — сказавъ Оліверъ задумчиво — небо дуже далеко, а небо̂щикамъ тамъ дуже добре; де-жь бы они хотѣли о̂двѣдати бѣдного, недужого хлопця въ ло̂жку? Але єсли мама знала, що я бувъ хорымъ, то певно пожалѣла мене, бо передъ смертію сама дуже була хора. Але — она мабуть нѣчого не знає о менѣ, бо єсли-бы була видѣла, якъ я падавъ, дуже була-бы засмутила ся; а я видѣвъ єи у снѣ завсѣгды веселою и вдоволеною.
Панѣ Бедвінъ втерла собѣ очи, дала Оліверови напитись и упо̂мнула єще разъ, щобы тихо лежавъ, а то занедужає зновъ. И о̂нъ замовчавъ разъ тому, що хотѣвъ бути послушнымъ добро̂й пани, а друге, що зовсѣмъ бувъ змученый бесѣдою. О̂нъ заснувъ. Коли пробудивъ ся, побачивъ коло ло̂жка якогось пана, що тримавъ єго за живчикъ.