думавъ, що въ то̂й комнатѣ журились и сумували черезъ него, то ставъ горячо молити ся. О̂дтакъ заснувъ о̂нъ тымъ крѣпкимъ сномъ, якимъ спить са въ споко̂йный часъ по перебутыхъ терпѣняхъ.
А пробудившись зъ такого сну, стає чоловѣкови жаль за нимъ. Єсли-бы то була смерть, то хто жь бы хотѣвъ будитись до житя тяжкого и непевного, щобы бѣдувати теперь и журити ся на будуче, а що найго̂рше — тямити та згадувати сумну минувшо̂сть.
Бувъ вже ясный день, якъ Оліверъ прокинувъ ся. О̂нъ чувъ ся веселымъ и жвавымъ, криза проминула, о̂нъ належавъ звовъ до свѣта.
По трехъ дняхъ мо̂гъ о̂нъ вже сидѣти на крѣслѣ зъ поручами обложеный зо̂ всѣхъ боко̂въ подушками. Панѣ Бедвінъ казала занести єго до своєи малои комнаты, сѣла собѣ зъ нимъ коло печи и заплакала зъ утѣхи.
— Вы дуже добри̂ для мене, панѣ, — сказавъ Оліверъ.
Она не хотѣла того й слухати, и сквапно почала приготовляти для него о̂дповѣдне снѣданье. На стѣнѣ противъ Олівера висѣвъ портретъ. О̂нъ вдививъ ся въ него уважно. Она се завважала.
— Ты любишь образы, мо̂й любчику?
— Я мало видѣвъ образо̂въ… Але яке красне и миле лице тои дамы!
— Е, малярѣ завсѣгды роблять дамы красшиши, якъ суть, бо инакше не мали бы роботы. Человѣкъ, що вынайшовъ прирядъ фотоґрафічный, повиненъ бувъ знати, що не богато буде мати зыску, бо прирядъ сей занадто ретельный.
Она засмѣялась, але Оліверъ запытавъ поважно:
— Хто то намальованый на то̂мъ образѣ?
— Я сама не знаю, моя дитино. Се певно хтось