такій, кого мы обоє не знаємо. Але тобѣ — виджу — дуже подобавъ ся образъ?
— Ахъ, то дуже красный образъ! — о̂дповѣвъ Оліверъ.
— Але чей тебе не лякає? — спытала здивована панѣ Бедвінъ, бо завважала, що Оліверъ дивить ся на портретъ зъ якимось жахомъ.
— Нѣ, нѣ, — о̂дповѣвъ о̂нъ скоро — але єи очи таки̂ сумни̂ и менѣ здає ся, що дивлять ся якъ-разъ на мене ту, де сиджу. Менѣ ажь серце бьє ся; портретъ наче живый и хоче менѣ щось сказати, а не може…
— Господи! — скрикнула налякана панѣ Бедвінъ. — Не говори такъ, сынку. Ты ще мабуть дуже слабый, маєшь горячку. Такъ, такъ, теперь вже не будешь єго видѣти.
Зъ тыми словами обернула она крѣсло зъ Оліверомъ въ противну сторону. Але о̂нъ видѣвъ въ духу образъ такъ само, мовь-бы дививъ ся на него. Однакожь не хотѣвъ непокоити бо̂льше доброи старушки и засмѣявъ ся приязно до неи, коли принесла єму поливку и булку. Що йно ложку взявъ о̂нъ до устъ, якъ надо̂йшовъ панъ Бравнльовъ.
Оліверъ выглядавъ ще дуже блѣдо и бувъ незвычайно марный. О̂нъ силувавъ ся встати, щобы подякувати свому добродѣєви, але не мо̂гъ навѣть по̂двести ся. Старцеви стали въ очахъ сльозы.
— Бѣдна дитина, бѣдна дитина! — проговоривъ о̂нъ. Якъ же тобѣ нинѣ, мо̂й сынку?
— О дуже добро — сказавъ Оліверъ — и я вамъ дуже вдячный за вашу доброту.
— Добра дитина! — сказавъ добродѣй Олівера, запытавъ паню Бедвінъ, що давала єму ѣсти, и сказавъ: