— Етъ, що то поливка. Ко̂лька склянокъ доброго вина лѣпше бы єму смакували. Правда, Томъ?
— Я, пане, зову ся Оліверъ — сказавъ хлопець дуже здивовавный.
— Якъ? Оліверъ? Оліверъ Вайтъ?
— Нѣ, пане, Твістъ — Оліверъ Твістъ.
— Дивне про̂звище… А чому-жь ты сказавъ судьѣ, що зовешь ся Вайтъ?
— Я зовсѣмъ не говоривъ єму того — о̂дповѣвъ Оліверъ, здивованый ще бо̂льше.
Се такъ не подобало на правду, що старый панъ глянувъ на него трохи сердито. Але не можна було не вѣрити єму, бо зъ лиця єго можна було вычитати, що правду казавъ. Бравнльовъ подумавъ, що се мусить бути якесь непорозумѣнье, и єго по̂дозрѣнье щезло, але заодно приглядавъ ся ще Оліверови и єму нагадало ся зновъ якесь знакоме лице. Оліверъ глянувъ сумно и спытавъ:
— Чи вы може гнѣваєтесь на мене, пане?
— Нѣ, нѣ — але — Господи! що се? Панѣ Бедвінъ, подивѣть-но ся!
И при то̂мъ показавъ о̂нъ на Олівера и на портретъ дамы, шо висѣвъ на стѣнѣ. Хлопець бувъ такъ подо̂бный до дамы, якъ двѣ каплѣ воды.
Оліверъ не зрозумѣвъ причины того наглого оклику свого добродѣя; о̂нъ налякавъ ся незмѣрно и — зо̂млѣвъ.
