того по̂славъ хлопчину до панѣ Бедвінъ звѣстити ѣй, що ждуть на чай. Оліверъ выйшовъ дуже радо.
— Чемный хлопець, правда? — спытавъ Бравнльовъ.
— Не знаю ще — о̂дповѣвъ Ґрімвіґъ якъ-бы гнѣвно.
— Не знаєте?
— Не знаю. Не бачу нѣякои ро̂зницѣ межи хлопцями. Знаю лише два роды хлопцѣвъ: вымоклыхъ и пузатыхъ.
— А до котрыхъ же кладешь Олівера?
— До вымоклыхъ. Знаю одного пузатого, — поганый хлопчище. Голосъ у него, якъ у наймита корабельного, а жере, якъ вовкъ.
— Ну, Оліверъ чей-же що иншого, то й не потребуєшь гнѣватись на него.
— Правда, що иншого, але сей може ще го̂ршій…
Бравнльовъ подразненый почавъ кашляти, а се, бачилось, дуже тѣшило єго приятеля.
— Такъ, такъ, може ще й го̂ршій, — говоривъ дальше Ґрімвіґъ. — Зъ-во̂дки о̂нъ? хто о̂нъ и що? О̂нъ мавъ пропасницю, а добри̂ люде не до̂стають пропасницѣ, лише зли̂. Я знавъ одного чоловѣка, котрого въ Ямайцѣ повѣсили за те, що убивъ свого пана. О̂нъ мавъ шѣсть разо̂въ пропасницю и тому не хотѣли вже єго уласкавити.
Ґрінвіґъ въ глубинѣ сердя признававъ, що Оліверъ дуже милый хлопчина, але о̂нъ дуже любивъ перечитись, а лупина зъ цитрины розгнѣвала єго немало и о̂нъ постановивъ не дати собѣ нѣкому накинути гадки о хлопци. Зъ такихъ важныхъ причинъ задумавъ о̂нъ зъ-разу суперечити приятелеви. Коли Бравнльовъ признавъ ся опо̂сля, що про хлопця не мо̂гъ ще добре вывѣдатись, Ґрімвіґъ засмѣявъ ся досыть злобно и спытавъ: чи го-