лѣкли єго лябіринтомъ вузкихъ улиць, а коли часомъ скрикнувъ, то нѣхто сего не чувъ. Впрочо̂мъ тягли єго такъ скоро, що єму о̂ддыху не ставало на крикъ та й нѣхто бы й не звервувъ на се уваги.
По улицяхъ горѣли вже ґазови̂ лямпы. Панѣ Бедвінъ дожидала зъ найбо̂льшою нетерпеливостію, що отъ-отъ о̂дчинять ся дверѣ. Служниця перебѣгла улицю зъ двацять разо̂въ, шукаючи Олівера, а оба стари̂ панове все ще непорушно сидѣли въ темно̂й комнатѣ передъ годинникомъ, поставленымъ на столѣ.
Ставало чимъ-разъ темнѣйше, мрака густѣйшала и скоро почавъ падати дощь. Нансі ледви могла поспѣшати за Сайксомъ, котрый то трохи нѣсъ Олівера, то казавъ єму йти або бѣгти. Коли прийшли на Смісфільдъ, роздались глухи̂ о̂дгуки дзвона, била якась година. Сайксъ и Нансі пристанули заразъ при першо̂мъ ударѣ и звернули ся въ сторону, зъ-во̂дки лунавъ голосъ.
— Осьма година, Біль, — сказала Нансі.
— Я самъ маю уха, — воркнувъ Сайксъ.
— Хотѣла бъ я знати, чи й они такожь можуть чути? — мовила дальше Нансі.
— Певно, що можуть, — о̂дповѣвъ Сайксъ. — Було то около Вартоломея, якъ мене до козы впакували, то я чувъ якъ найдокладнѣйше, сли навѣть хто на трубцѣ за гро̂шь загравъ. Аде якъ мене на но̂чь замкнули, то