— Збожеволѣла мабуть дѣвка, — о̂дповѣвъ лютый Сайксъ.
— Не збожеволѣла я, нѣ, — о̂дозвалась Нансі блѣда и задыхана — не вѣрте єму, Фажинъ!
— То мовчи! Чи хочешь може…? — сказавъ гро̂зно жидъ.
— Не хочу й того! — о̂дповѣла Нансі бо̂льше крикомъ, якъ споко̂йною бесѣдою. — Чого ты мене вчепивъ ся?
Панъ Фажинъ знавъ досыть добре норовы и звычаѣ тои частины роду людского, до котрои належала панѣ Нансі. Тому змѣркувавъ, що було бъ трохи небезпечно вести зъ нею дальше таку розмову и звернувъ ся до Олівера, щобъ звести увагу товариства на що иншого.
— Отже ты хотѣвъ утечи, мо̂й любчику? — сказавъ о̂нъ, беручи суковатый патынъ зъ печи. — Хотѣвъ-єсь закликати поліцію, правда, мо̂й дорогій? Я тебе вылѣчу зъ тои слабости, ангелику!
При тыхъ словахъ хопивъ о̂нъ Олівера за руку, стягнувъ єго разъ по плечехъ и по̂днѣсъ вже патыкъ знову, коли припала до нього Нансі, выхопила патыкъ зъ руки и кинула єго въ огонь.
— Нѣколи не стерплю я сего, Фажинъ! — крикнула она. — Маєте хлопця, и чого вамъ бо̂льше треба? Пустѣть, пустѣть єго, бо заподѣю вамъ щось такого, що мене передъ часомъ на шибеницю заведе! — При то̂й грозьбѣ тупкала она сильно ногами, закусила зубы и зъ затиснеными кулаками, блѣда зо̂ злости и пересердя, дивилась то на жида то на Сайкса.
— Ай, Нансі! — сказавъ жидъ успокоюючо по коротко̂й клопо̂тливо̂й хвили. — Ты — ты нинѣ вечеромъ