и наслухувавъ зо̂ страхомъ, чи не вертають хлопцѣ або жидъ.
У всѣхъ комнатахъ були о̂конницѣ добре позашрубовувани̂ и лишь трохи свѣтла протискалось малыми круглыми дѣрками. Се робило комнаты ще сумнѣйшими и наповняло ихъ дивовижными тѣнями. На задѣ поду була комнатка зъ о̂кномъ безъ о̂конниць, але зъ сильными кратами. Довги̂ годины дививъ ся зажуреный Оліверъ черезъ се о̂кно, хотяй и не мо̂гъ нѣчо иншого побачити, якъ лишь помѣшану тѣсну купу крышь, окоптѣлыхъ дымнико̂въ и верхо̂въ. Часомъ на ко̂лька хвиль ледви можна було по̂знати якесь лице, що выглядало черезъ шпару въ дасѣ далекого дому. Але Оліверъ и не думавъ, щобъ дати ся ведѣти або почути, бо о̂кно було зъ кратами та й сусѣдство те було мабуть таке, що не заслугувало на поважанье и довѣрье.
Одного дня пополудни вернувъ „майстеръ“ и Чарль Бетсъ до дому, щобы приготовити ся до но̂чнои выправы, до котрои треба було стараннѣйше прибратись, якъ звычайно. Майстеръ казавъ Оліверови вычистити єму чоботы, зъ чого Оліверъ бувъ задоволеный, бо мо̂гъ хочь разъ безъ нарушеня чесноты бути комусь пожиточнымъ. Коли о̂нъ чистивъ чоботы, Джекъ сидѣвъ на столѣ, подививъ ся на него, зо̂тхнувъ и сказавъ нѣбы до себе, а нѣбы до Чарля Бетса:
— Жаль и шкода що о̂нъ не єсть бухачемъ.
— Етъ, — сказавъ Чарль Бетсъ — чи о̂нъ знає, що для него добре?
— Ты, Оліверъ, може не знаєшь, що то бухачь?
— Мабуть догадуюсь, — о̂дповѣвъ боязко Оліверъ — значить: злодѣй. Чей ты злодѣй?
— Злодѣй, — о̂дповѣвъ Джекъ — и се честь для мене. Я злодѣй, Чарль злодѣй, Фажинъ злодѣй и Сайксъ