єсли за цѣлый той часъ выпивъ я хоть краплю чого, а высохъ такъ якъ бочка зъ пѣскомъ“.
— Якъ ты думаєшь, Оліверъ, зво̂дки приходить сей молодый панъ? — спытавъ жидъ скривившись, а Чарль поставивъ тымчасомъ фляшку зъ горѣвкою на столѣ.
— Не — не знаю, пане, — о̂дповѣвъ Оліверъ.
— А то хто? — спытавъ Томъ Чітлінґъ, глянувши зъ погордою на Олівера.
— Молодый мо̂й приятель, мо̂й дорогій, — о̂дповѣвъ Фажинъ.
— То єму добре дѣє ся, — завважавъ Томъ, кинувши значучо окомъ на жида. — Не жури ся тымъ хлопче, зво̂дки приходжу; самъ небавомъ тамъ будешь.
Всѣ засмѣялись. О̂дтакъ шептавъ щось Фажинъ зъ Томомъ, почо̂мъ всѣ зо̂брались коло печи, жидъ казавъ Оліверови сѣсти собѣ коло себе и звернувъ бесѣду на такій предметъ, котрый — якъ надѣявъ ся — зацѣкавить всѣхъ слухачѣвъ. Именно зачалась розмова о ремеслѣ, о талантѣ майстра, о чемности Чарля, о гостинности Фажина. Коли вже втомились и Томъ Чітлінґъ такожь показавъ утому (бо до̂мъ поправы втомить дуже по ко̂лькохъ тыждняхъ), панѣ Бетсі о̂до̂йшла а прочи̂ по̂шли спати.
О̂дъ того дня мало коли лишавъ ся Оліверъ самъ, все находивъ ся въ товариствѣ Джека або Чарля, котри̂ зъ жидомъ що дня бавились въ стару гру, а вже Фажинъ знавъ найлѣпше, чи се для ихъ поученя и удосконаленя, чи Олівера. Иншимъ разомъ оповѣдавъ имъ Фажинъ о крадежахъ и розбояхъ, яки̂ о̂нъ выконувавъ въ своихъ молодыхъ лѣтахъ. До оповѣданя свого додававъ о̂нъ сто̂лько чудного, дотепного и смѣшного, що Оліверъ не мо̂гъ часто повздержати ся о̂дъ сердечного